Чому «попрацювати з Польщі як ФОП» вже не працює — пояснює Петро Білик з Juscutum

Після початку повномасштабної війни українська ІТ‑індустрія опинилася у парадоксальній ситуації. З одного боку, вона зберегла експортну спроможність, частину клієнтів, контракти і репутацію однієї з найсильніших технологічних екосистем у Східній Європі. З іншого — значна частина розробників, менеджерів, дизайнерів, DevOps‑інженерів та інших фахівців фізично опинилася за межами України.

У колонці для Vector Петро Білик, партнер практики Технологій і Інвестицій Juscutum, розбирає, як легалізувати IT-команду за кордоном.

Петро Білик Партнер практики технологій та інвестицій Juscutum

Перші місяці повномасштабної війни бізнес адаптувався: команди виїхали до Польщі, Німеччини, Чехії, Португалії, Великої Британії та США. Водночас юридична модель часто не змінювалася: українська компанія в «Дія.City» продовжувала співпрацювати з українським ФОП або гіг-спеціалістом, який фактично працював із Варшави, Берліна, Праги чи Лісабона.

Через понад чотири роки така модель стає дедалі менш надійною. Якщо людина живе й працює за кордоном, місцевий регулятор може вважати, що саме там мають сплачуватися податки, діяти трудові гарантії та здійснюватися соціальні внески.

Що не так із моделлю ФОП за кордоном

Українська ФОП-модель була однією з причин конкурентоспроможності українського ІТ. Вона забезпечувала гнучкість, відносно просте адміністрування, зрозуміле податкове навантаження та можливість швидко масштабувати команди. Але те, що працює в Україні, не обов’язково працює в Польщі, Німеччині, Великій Британії чи США.

Ключова проблема полягає в тому, що іноземні податкові та трудові органи дивляться не на назву договору, а на фактичну суть відносин. Якщо розробник працює повний день на одну компанію, отримує регулярні виплати, інтегрований у команду, має менеджера, виконує завдання в корпоративних системах, не може делегувати роботу іншій особі та фактично підпорядковується внутрішнім правилам компанії, такі відносини можуть бути перекваліфіковані в трудові. У такому разі іноземній компанії можуть донарахувати соціальні внески, а також виникає ризик визнання постійного представництва.

Для компанії ризик не обмежується лише податками, пов’язаними з конкретним спеціалістом.

Якщо українська компанія має за кордоном людей, які фактично виконують управлінські функції, ведуть переговори, підписують договори, керують проєктами, мають офіс або постійне місце діяльності, місцевий податковий орган може поставити питання про виникнення постійного представництва.

Цей ризик особливо актуальний для сервісних ІТ-компаній. Якщо команда в Україні формально продає послуги клієнту зі США чи ЄС, але управлінські функції, переговори з клієнтом, розробка архітектури рішень і фактичне управління здійснюються з Польщі або Німеччини, місцевий регулятор може вважати, що частина прибутку має оподатковуватися саме там.

Податкове резидентство: це не лише 183 дні

Поширена помилка — вважати, що податкове резидентство визначається лише правилом 183 днів. Насправді більшість країн використовує значно ширший набір критеріїв. Наприклад, для фізичної особи важливими можуть бути не лише кількість днів перебування, а насамперед центр життєвих інтересів, місце проживання сім’ї, економічні зв’язки, місце підприємницької діяльності, наявність постійного житла та інші фактори. У разі подвійного резидентства застосовуються критерії конвенції про уникнення подвійного оподаткування.

Для українського ІТ-фахівця це означає просту річ: якщо він продовжує отримувати дохід як ФОП в Україні, але фактично живе в іншій країні, вона може вважати його своїм податковим резидентом. Відповідно, місцеві органи можуть вимагати декларування світових доходів, сплати місцевих податків і пояснення джерела коштів.

З 2024 року цей ризик став ще відчутнішим через приєднання України до глобального механізму автоматичного обміну фінансовою інформацією CRS. Міністерство фінансів пояснює, що CRS дає змогу юрисдикціям обмінюватися інформацією про фінансові рахунки податкових резидентів. Україна, своєю чергою, може отримувати інформацію про рахунки своїх податкових резидентів за кордоном і передавати відповідні дані іншим юрисдикціям. Для ІТ-індустрії це означає поступовий кінець епохи, коли особистий рахунок, іноземна картка, український ФОП і фактичне проживання в ЄС могли існувати в різних юридичних реальностях.

Міграційний статус: тимчасовий захист не є бізнес‑стратегією

Після 2022 року мільйони українців отримали тимчасовий захист у ЄС або інші гуманітарні статуси в різних країнах. Для першої фази війни це було критично важливо. Але для бізнесу тимчасовий статус не може бути довгостроковою юридичною архітектурою.

У Великій Британії, наприклад, після згортання окремих українських схем постає питання переходу на стандартні візові категорії. У США також скасували програму U4U, а тимчасові гуманітарні програми не є прямим шляхом до постійного проживання, тому фахівці можуть розглядати візи H-1B, O-1, E-2 або інші варіанти залежно від конкретної ситуації.

В ЄС тимчасовий захист також не варто сприймати як постійний статус для всієї команди, тим паче що зараз обговорюють можливість обмеження тимчасового захисту для українських чоловіків призовного віку. Так, Німеччина, Швеція та Польща підтримали цю ідею, тоді як Естонія та Люксембург висловилися проти.

Якщо ключовий розробник, Team Lead або менеджер перебуває за кордоном, потрібно розуміти не лише його податковий статус, а й право на роботу, строк дії дозволу на перебування, можливість його продовження, вимоги до роботодавця та наслідки втрати легального статусу.

Як бізнесу легалізувати команду за кордоном

Універсального рішення немає. Але є кілька моделей, які найчастіше використовують міжнародні компанії.

Перша модель — створення локальної юридичної особи. Це найбільш чистий, але й найдорожчий варіант. Компанія реєструє дочірню структуру в Польщі, Німеччині, Великій Британії чи іншій юрисдикції, офіційно працевлаштовує там спеціалістів, сплачує місцеві податки та соціальні внески, веде локальну бухгалтерію і виконує трудове законодавство.
Друга — Employer of Record або аутстафінговий провайдер. Це проміжне рішення, коли компанія не створює власну юрособу, але залучає локального провайдера, який формально працевлаштовує фахівця в країні перебування.
Третя — справжній independent contractor за місцевим правом. Вона можлива, але тільки якщо відносини справді незалежні: фахівець має кількох клієнтів, сам організовує роботу, не інтегрований у штатну структуру, не підпорядковується внутрішньому графіку, може делегувати виконання і не виглядає як прихований працівник. Інакше назва договору не врятує. Ну і в багатьох країнах ставки податку для самозайнятих осіб вищі ніж ФОП в Україні.
Четверта модель — повернення частини функцій в Україну або розподіл ролей так, щоб управління, підписання договорів і ключові комерційні рішення не створювали небажаної податкової присутності за кордоном. Це не означає формальне «намалювати структуру». Це означає реально налаштувати governance, документообіг, повноваження, IP‑rights, договори, політики і податкову логіку.

Що це означає для української ІТ‑індустрії

Бізнес не може будувати юридичну модель на припущенні, що «всі скоро повернуться».

Якщо людина вже кілька років живе за кордоном, має місцевий статус, рахунок, житло та центр життєвих інтересів, компанія повинна оцінювати цю ситуацію як довгострокову. Навіть якщо емоційно всі хочуть повернення, юридично потрібно діяти так, ніби міжнародна присутність команди — це нова нормальність.

Вихід українських розробників за кордон — це не лише кадровий або міграційний процес. Це трансформація всієї операційної моделі ІТ-бізнесу.

Клієнти, банки, інвестори та регулятори дедалі частіше очікують, що українська компанія зможе пояснити, де працює її команда, хто є роботодавцем, кому належать IP rights, де сплачуються податки, чи немає ризику постійного представництва, чи правильно оформлені взаємовідносини з підрядниками та чи відповідає структура вимогам комплаєнсу.

Це не слабкість українського ІТ. Навпаки, це наступний етап його зрілості. Компанії, які зможуть правильно структурувати міжнародну присутність, стануть більш привабливими для великих клієнтів, інвесторів і стратегічних партнерів. Вони будуть не просто українськими сервісними командами, а повноцінними міжнародними технологічними групами з українським корінням.

ФОП-модель не зникає повністю, але перестає бути універсальною відповіддю. Для короткострокових, справді незалежних і правильно оформлених відносин вона ще може працювати. Але для довгострокової роботи фахівця з іншої країни, особливо якщо він інтегрований у команду, виконує core-функції та живе за кордоном, бізнесу потрібна інша архітектура.